Ми живемо у часи, коли кожен день починається з новин, а закінчується перевіркою, чи вони відповідають дійсності. Коли за одну ніч змінюється порядок денний країни, і раптом з’ясовується, що все, що здавалося стабільним – хитке; що інституції, які мали бути опорою, перетворюються на джерело сумнівів; і навіть ті, кого ми вважали «непохитними», теж помиляються, не встигають, або й втрачають орієнтири.
Українське суспільство сьогодні проживає кризу довіри – глибоку, комплексну, інколи болючу. Ця криза не має однієї причини. Це наслідок війни – і тих травм, які вона із собою принесла. Економічних потрясінь – і грубих прорахунків. Самопожертви одних – та зловживань з боку інших. Помилок інституцій – і небажання усувати їхню першопричину. Боротьби за ідеали демократії – та дефіциту її найважливішої ознаки – соціальної справедливості. А ще – завищених очікувань, внаслідок непродуманої інформаційної політики, – і ворожих маніпуляцій на цю тему.
Та за цим мороком, який, здавалося б огорнув нас звідусіль, важливо помічати найважливіше: криза – це завжди нагода для змін. Бо саме в такі моменти – у тріщинах систем – постають всі умови для народження нових суспільних норм. Нового Лідерства. Лідерства, яке не боїться визнавати складність і працювати з нею; яке будує довіру не деклараціями, а діями; яке вміє чути, бачити і пояснювати. І сьогодні ми поговоримо саме про це.
Довіра – це не абстрактна моральна категорія. Ще у шостому епізоді «Лідерського подкасту» Андрій Рождественський – виконавчий директор Центру Лідерства УКУ – згадував, що вона – справжня основа економічного розвитку. Адже Довіру сповна можна вважати «пальним» для інновацій, сировиною для соціального капіталу, і тим, що дозволяє бізнесам швидко ухвалювати рішення, громаді – організовуватися, а суспільству – витримувати удари.
А тепер уявімо на хвилину: що трапляється, коли Довіра, як явище, зникає?
Україна зараз живе саме в таких умовах. Але ми маємо чесно визнати: не лише через внутрішні прорахунки.
Війна – це не просто ризик. Це щоденне нагадування про те, що майбутнє не гарантоване. Що кожен вечір може стати останнім. А наступний ранок здатний принести новини, котрі змінять буквально все.
Війна робить людей більш спільнотними, але менш схильними довіряти системам. Ми довіряємо тим, кого бачимо поруч: волонтерам, близьким, колегам чи побратимам. Однак, значно менше тим, хто далеко, й ухвалює стратегічні рішення. Це природна психологічна реакція, і її не можна ігнорувати.
Ми живемо в епоху, коли інформації стало більше, ніж можливостей її перевіряти. Алгоритми підсилюють емоційне, дезінформація маскується під «думки експертів», а глобальні кампанії впливу спрямовані на підрив нашої внутрішньої стійкості.
Фактично, інформаційна війна стала найдешевшим способом руйнувати довіру між громадянами та інституціями.
Тут важлива чесність: українські інституції, хоч і зміцнилися за останнє десятиліття, далеко не завжди можуть похизуватися довірою суспільства. Збої в реєстрах, непрозорі рішення, перманентне «кумівство» і корупційні скандали, провали в зрілій комунікації та невдалі реформи – усе це не минає безслідно. Ми живемо у державі, де кожен позитивний кейс має доводити свою «нормальність» в рази довше, ніж негативний. І це теж реальність Довіри.
Бізнес втомився працювати в режимі постійної адаптації: хаотичні зміни правил, вибіркова мобілізація, труднощі релокації, ризики інфраструктури, зростання витрат, зміщений попит. У таких умовах довіра до прогнозів, стратегій і державних політик закономірно падає.
Бізнес зараз – у найскладнішому режимі за часи Незалежності. І ця втома – теж про Довіру.
Російські спецслужби десятиліттями інвестують в інструменти руйнування Довіри – через інформаційні операції, кібератаки, маніпуляції громадськими настроями. Це не «теорія змови», а публічно задокументовані факти міжнародних розслідувань і наукових праць. І природно, що Україна в цьому сенсі – одна з найважливіших мішеней.
У таких умовах Довіра стає не емоцією, а управлінською навичкою. Коли все нестабільне – Довіра стає конкурентною перевагою. Коли все складно – інструментом. А коли суспільство виснажене – джерелом енергії.
Лідер, який вміє відновити Довіру, отримує команду, що працює швидше. Колег, які не бояться пропонувати ідеї. Клієнтів, які залишаються вірними. Зрештою, Спільноту, яка здатна діяти разом. І сказане є тим, що, без перебільшення, стає економікою Довіри.
Існує чимало праць – як актуальних для наших реалій, так і безнадійно застарілих – котрі присвячені тематиці Довіри, кризового Лідерства та соціальної стійкості. Кожна з них по-своєму оцінює речі, важливі для становлення довірливих взаємин: у командах, громадах, а чи в межах цілої держави. Однак, у більшості зустрічаються поради, які цілком слушно можна назвати універсальними. І саме ними наша команда хоче поділитися з Вами сьогодні:
Люди бояться невідомого більше, ніж поганих новин. Прозорість працює як стабілізатор: коли ми знаємо причини та логіку рішень, то менше фантазуємо, менше підозрюємо, менше тривожимося.
Для бізнесу та громади це передбачає:
Сучасні лідери не приховують помилок. Вони пояснюють їх. Це створює контекст безпеки і чесності. Формула проста: Помилка – Пояснення – План виправлення – Чіткий дедлайн – Звіт про виконання.
У той момент, коли Ви берете на себе відповідальність, то отримуєте найцінніше – Довіру.
Довіра тримається на двох питаннях: «Чи мене чують?» і «Чи мене розуміють?».
Командні опитування, формати зворотного зв’язку, регулярні діалоги – це не бюрократія. Це спосіб показати: «Ваша думка – частина того, як ми ухвалюємо рішення».
Найшвидший спосіб зруйнувати Довіру – запросити людей до співпраці, але не дати їм реального впливу. Лідер, який делегує не технічні дрібниці, а реальні рішення, отримує команду, котра починає вірити в проєкт як у власний.
Люди довіряють тим, хто має компетенцію і незалежний погляд. Тому експерти, науковці, авторитетні фахівці можуть стати «зовнішніми підсилювачами» довіри в команді, громаді або компанії.
Парадокс війни: великі інституції можуть хитатися, але малі спільноти залишаються стійкими. Тому інвестування у волонтерські мережі, локальні ініціативи, бізнес-спільноти – це інвестиція у Довіру.
Люди довіряють тим, кого знають. Підсилюйте ці мережі – і будете підсилювати країну.
У компаніях та громадах працюють прості речі:
Адже ритуали – це основа нашої підзвітності. Інструмент для встановлення справжньої «картинки» подій. А як наслідок – і «цемент» для самої Довіри.
У 2025 р., коли Україна перебуває в особливо складному етапі війни з Росією, Довіра стала не просто соціальним феноменом, а стратегічним ресурсом держави. Від вміння працювати з яким залежить, без перебільшення, саме майбутнє нашої країни.
Адже в момент, коли складна ситуація на фронті поєднується з об’єктивною втомою суспільства, періодичними зловживаннями владних представників та закулісними іграми політиків на міжнародній арені, саме від рівня Довіри залежить, чи віднайде українське суспільство внутрішній ресурс для продовження свого «марафону».
І мова не лише про Перемогу у війні за право бути собою. А й про те, що чекає нас у майбутньому: роки відновлення, перебудови, реформ, нових інституцій, непопулярних рішень і нових партнерств. І що може як остаточно зневірити українців, так і, за належних висновків, подарувати нам, нарешті, шанс на життя у суспільстві, де Довіра та Гідність – не порожні слова.
Ці зміни неможливо здійснити без лідерів, які:
Ми можемо повернути Довіру. Ми можемо побудувати сильні команди, сильний бізнес і сильні інституції. Але для цього кожен, хто називає себе лідером, має почати з простого питання: «Чи довіряють мені ті, з ким я працюю? І що я сьогодні зробив, щоб зміцнити цю довіру?»