Перемога як виклик: чи готова Україна до випробувань майбутнього?
Чи потрапляли Вам у руки тексти, які виділяються на фоні звичного потоку аналітики? Читаючи які, розумієш: вони написані «зсередини» процесів, а то й цілих епох, про які розповідають? І саме тому зачіпають ті аспекти, ті незримі для всіх майбутніх поколінь дослідників складові буденності, без врахування яких «картинка» турбулентних часів ніяк не складеться воєдино. Адже саме з подібних малозначимих, здавалося б, деталей і формується відповідь на головне запитання: «Чому так сталося?»
Саме таким, рідкісним за своєю глибиною текстом стали роздуми Жерарда Сейтса, Софії Опацької, Андрія Рождественського та Андрія Гундера, що побачили світ у журналі “Organizational Dynamics” під заголовком “Holding Onto the Victory after the Victory: Leadership Lessons From the War in Ukraine for Recovery and Positive Change”.
Адже перед нами – не стільки наукова праця, скільки важлива спроба впіймати сенси. Ті самі, які народжуються у щоденному житті країни, що вже дванадцятий рік поспіль живе та формується в умовах найбільшої війни нашого часу. Війни, що перетворила Україну на соціальну «лабораторію Лідерства», де в умовах боротьби за саме право на існування відбуваються зміни, які могли б зайняти десятиліття. І досвіду якої, схоже, так потребує сучасний нам світ.
То якими ж стали ці уроки? Які відповіді на них пропонує колективна Україна? І чому втримати потенційну Перемогу може виявитись для нас значно складнішим завданням, аніж здобути її на полі бою? Про все це – у нашому сьогоднішньому огляді на публікацію колег. Приємного читання!
Від триденного прогнозу до трирічного спротиву
Свою віртуальну розмову з читачем автори розпочинають з парадоксу: у 2022 р., на самісінькому початку російського вторгнення, більшість західних експертів давали Україні максимум декілька днів, навіть не допускаючи думки про можливість багаторічного – та успішного – спротиву. Однак, причиною їхньої помилки була недосконалість «формули». Тієї, що звично враховувала розміри армій та економік, але, водночас, упускала головне – силу суспільства, яке відмовилося капітулювати.
Цей досвід, пишуть дослідники, засвідчив, що лідерство у ХХІ ст. не зводиться до «жорсткої сили». Воно включає моральну стійкість, спільні цінності й здатність мобілізувати енергію мільйонів.
І тут з’являється ключове поняття статті – «Перемога після Перемоги». Утримати країну у стані спротиву виявилося можливим. Але чи зможе вона втримати здобуте після того, як гармати замовкнуть? Чи не розчиниться енергія спротиву у фрагментації, втомі й корупції? І ці питання перетворюються на лейтмотив, що проступає у всьому подальшому тексті.
Стійкість як щоденна практика
Стійкість – перший великий урок, на який звертають увагу автори. В українському контексті вона не означає саме лише «відновлення після удару». Це, радше, здатність продовжувати рух уперед, попри удари. Вона виявляється не в героїчних промовах, а у звичних діях: бізнесу, який переносить виробництва й запускає їх заново; навчальних закладів, що продовжують заняття в укриттях; громадах, які організовують допомогу сусідам після обстрілу.
Ця Стійкість – не індивідуальна, а колективна. Вона тримається на відчутті спільності, на готовності людей бути поруч один з одним. На любові до свого оточення, й рішучості його захистити. А ще – на готовності діяти навіть всупереч обставинам. І сказане є важливим уроком для будь-якої організації. Адже, за словами науковців, справжня Стійкість можлива лише тоді, коли зрощується на культурі взаємної підтримки, відповідальності… і довіри.
Втім, стаття також чесно визнає: ресурс Стійкості не безмежний. Затяжна війна виснажує: фізично, психологічно, економічно. І тому питання відновлення після перемоги включає й інший аспект: як відновити суспільну енергію? Та як трансформувати культуру виживання у культуру розвитку?
Лідерство як символ і як дія
Наступним аспектом українських реалій, на який звертають увагу автори, є сам феномен Лідерства. І в цьому контексті, дослідники вдало ілюструють ту силу, якою володіють, здавалося б, символічні жести. Славнозвісна відповідь захисника о. Зміїний екіпажу ракетного крейсера «Москва», а чи фраза президента Володимира Зеленського на пропозицію союзників про втечу: «Мені потрібні боєприпаси, а не евакуація», яка облетіла шпальти світових ЗМІ – це події, що уособили собою колективну відмову цілої нації від капітуляції.
Не менш промовистою, за словами колег, стала історія Олени Зеленської. Людина, яка раніше трималася подалі від публічності, в умовах війни перетворилася на важливу дипломатичну постать, що привернула увагу світу до гуманітарних потреб України. Це приклад того, як Лідерство може зростати всупереч попереднім уявленням про власну роль.
Водночас, автори наголошують: українське Лідерство не зводиться до перших осіб. Воно мережеве й розсіяне. Волонтери, місцеві активісти, інженери, які переобладнують цивільні дрони для фронту, – усі вони формують нову модель, де Лідерство означає здатність взяти на себе відповідальність. Без титулу чи офіційної посади. Це один із найбільш універсальних уроків України для світу: у кризових ситуаціях суспільство виживає тоді, коли складається із лідерів на місцях, а не сподівається виключно на рішення «зверху».
Фрагментація суспільства: ризик і виклик
Стаття не приховує й темних сторін війни. Остання не лише згуртовує, але й розділяє. У суспільстві з’явилися нові лінії поділу: між тими, хто воював, і тими, хто намагався уникнути фронту; між тими, хто виїхав за кордон, і тими, хто залишився; між мешканцями міст, які пережили руйнування, і тими, що живуть у відносній безпеці.
Особливе ж місце відведено питанню взаємовідносин чоловіків та жінок у настільки екстремальних умовах. На фоні багаторічної гібридної, а згодом – повномасштабної війни, українські жінки взяли на себе безпрецедентний обсяг відповідальності – не лише за власні сім’ї, але й у бізнесі, в громадах, у волонтерстві. Це розкрило нові горизонти їхнього Лідерства. Але чи стане ця зміна довготривалою? Чи зможе суспільство визнати всі переваги такої співпраці, а не відкотитися до старих патернів після повернення чоловіків із фронту? Автори залишають це питання відкритим, але воно звучить як виклик, який вимагає серйозної суспільної дискусії.
Горе й посттравматичне зростання
Мабуть, найсильніша частина публікації стосується втрат. Україна – це країна, де майже кожна родина знає, що таке похорон близької людини. Але саме тут виникає парадокс: горе стає не лише джерелом травми, а й підґрунтям для розвитку.
Автори говорять про феномен посттравматичного зростання. Це не абстракція: ми бачимо, як пам’ять про загиблих перетворюється на нові інституції, проєкти, стипендії. Біль втрат загартовує українців у рішучості протистояти Злу. У тому числі – зрощуючи те, що останнє всіляко намагається знищити.
Такі практики не лише вшановують минуле. Вони відкривають нові шляхи в майбутнє. І в цьому сенсі українське суспільство демонструє по-справжньому унікальну здатність трансформувати пережите в дію.
Освіта і критичне мислення: запобіжники від самознищення
Не оминають науковці своєю увагою й інший аспект боротьби за Майбутнє – роль освіти. Війна загострила потребу у швидких рішеннях і мобілізації. Але перемога й відновлення вимагатимуть іншого ресурсу: здатності мислити критично, аналізувати, будувати складні системи та заново «зшивати» зранене суспільство.
Без освіти, яка виховує відповідальність і формує критичне мислення, Україна ризикує програти після Перемоги. Бо саме освіта визначить, чи зможе держава уникнути старих пасток: корупції, популізму, недовіри. У цьому контексті, університети виступають не лише академічними установами, а справжніми осередками нового суспільного контракту. І Український Католицький Університет – лише один із багатьох прикладів подібних трансформацій.
Чи можлива Перемога після Перемоги?
То до яких же висновків приходять автори? На їхнє переконання, потенційна перемога на полі бою – це лише половина шляху, який очікує українців. Справжнє випробування настане в момент відбудови країни, зраненої економічно, фізично та морально. Чи зможе суспільство інтегрувати ветеранів? Чи знайде баланс між пам’яттю та розвитком? І чи зуміє закріпити нові моделі Лідерства, а не повернутися до застарілих патернів?
Автори попереджають: без усвідомленої роботи з цими питаннями Перемога може виявитися примарною. І саме тому вони роблять акцент на Лідерстві, базованому на Характері – здатності поєднувати Хоробрість і Смиренність, Драйв і Підзвітність, Справедливість і Гуманність. І нашу рішучість до дій із здатністю чути одне одного.
Післяслово
То в чому ж сила цієї статті? У чесності й комплексності. Вона не прикрашає українську реальність, але й не зводить націю до ролі «жертви». Вона показує країну, яка водночас слабка і сильна, розділена і об’єднана, травмована і здатна до зростання.
У чому її виклик? У тому, що текст піднімає цілий пласт болючих питань, на які нам доведеться знайти відповіді. Просто для того, аби вижити:
- Як інтегрувати різні групи українців після війни?
- Як закріпити нові ролі, які жінки почали відігравати в житті країни?
- Як перетворити пам’ять на дію?
- І як не просто здобути Перемогу, але й втримати її?
Ці питання дослідники зумисно залишають відкритими. Адже в цьому й полягає цінність праці: вона розпочинає розмову, яка давно чекає на свій час. І відповіді на питання якої – не лише за академічною спільнотою. А за кожним із нас.
Для самої ж України ця публікація стала знаковою ще з однієї причини. Адже вона – ніщо інше, як дзеркало, у якому ми бачимо не лише наш колективний героїзм, але й вразливість. Для світу – це нагадування про те, що справжнє Лідерство не народжується у комфорті. Воно з’являється, як відповідь на крах звичного устрою. Ну, а для Центру Лідерства УКУ, чиї представники долучилися до написання статті – це підтвердження, що наша робота полягає не лише у викладанні теорій, але й у формуванні середовища, здатного здобути ту саму «Перемогу після Перемоги».
Якщо ж вас зацікавила тема, піднята авторами, щиро запрошуємо Вас до ознайомлення з повним викладом їхніх знахідок.