Коли ми єдині – ми непереможні: як побороти страх? – табірні історії Мирослава Мариновича
«Сьогодні Європа приголомшена тим, як мужньо в умовах війни захищаються українці. Цей героїзм вони проявляють навіть у буденних речах. Страх мобілізує нас до активних дій: голіруч йти проти колони російських бронетранспортерів, відносити міну з дороги в лісосмугу для безпеки інших, і таких випадків чимало», – Мирослав Маринович.
3 березня Бізнес-школа УКУ спільно з Центром Лідерства УКУ провели вебінар про страх зі співзасновником Української Гельсінської групи, дисидентом, публіцистом, правозахисником, проректором УКУ Мирославом Мариновичем. Він, пригадавши роки свого ув’язнення, розповів, як дисиденти боролися зі страхом і як, попри суворі обставини життя, перетворювали важкі ситуації на відвагу. Модерував розмову Андрій Рождественський, виконавчий директор Центру Лідерства УКУ.
Повне відео можна переглянути за посиланням.
Мирослав Маринович десять років провів в ув’язненні за «антирадянську агітацію та пропаганду». В тих умовах відчаю, страху і зневаги до людської гідності він знайшов у собі сили творити. Так, у 1982 році на засланні з’явилась його найвидатніша праця «Євангеліє від юродивого». Цим твором автор дорожить і пишається досі. А тому переконаний, що страх не лише можливо здолати, а й можливо у цій ситуації творити.
За словами Мирослава Мариновича, страх має три опції: одних він мобілізує, інших паралізує, а третіх кидає в паніку. За його словами, є і протилежна реакція – коли страх над людиною бере гору. Звісно, такі особи не потрапляють у кадри телехроніки. Але, як зазначає, пан Мирослав, у ті моменти починаєш навіювати собі, що загроза є величезною і неминуча. Піддаючись страху, людина вже не здатна визначати свою долю, бо нею керує той, хто створює загрозу. Натомість паніка – це природна реакція. Однак у стані паніки загрози ліквідувати неможливо.
«Впевнений, що ви були свідками того, як люди потрапляють у паніку, коли їх накривають обстріли з градів чи коли вони сідають в евакуаційні потяги на вокзалі. Одна лише думка про те, що вільних місць в автобусі не залишилося і ти не зможеш виїхати, кидає людей в паніку. Припускаю, що рівень реакції залежить від того, чи ми є господарями своїх емоцій і чи можемо контролювати себе», – продовжує Мирослав Маринович.
Табірний досвід.
Мені пригадується момент, коли в ув’язненні мене перевозили у так званому «стакані» – огороджене металом місце для одного в’язня з лише трьома дірками для свіжого повітря. Там майже немає простору.
Одного разу мене і ще двох політв’язнів помістили в такий стакан – ми не стояли одне біля одного, а одне на одному. Цих дірочок, через які надходило повітря, було замало. Це був страшний переїзд, я розумів, що можу померти, але тому, що я був віруючим, сказав собі: «Значить це мій кінець. Я готовий до наслідків, бо добровільно ступив на цей шлях». Я віддався Божій волі і Бог порятував мене.
Референтна група друзів.
Важливо мати «референтну групу своїх друзів» – цей термін вживали політв’язні. Коли за тобою зачиняються двері буцегарні – ти залишаєшся один. У моменти, коли до тебе підкрадеться страх, важливо мати в пам’яті своїх друзів, перед якими соромно вчинити якусь протилежну дію. Попри те, що цих друзів не буде навколо вас, вони залишатимуться у вашій в голові і серці. Тоді ви будете спроможні подолати страх. А поки не пізно знайдіть собі друзів, які мають чіткі моральні принципи.
Сервер Мустафаєв, кримськотатарський політв’язень дуже слушно сказав: «Палець легко зламати. Кулак – неможливо». Тож, коли ми єдині – ми непереможні.
Йдіть за Христом!
Якось політв’язневі Олесеві Шевченкові КДБ повідомило, що його дружина смертельно хвора. У разі її смерті треба було думати про дітей, яких у нього було двоє. Йому повідомили, що малечу віддадуть в дитячий будинок, але, щоб цьому запобігти він повинен написати «покаянного листа». Пригадую, Олесь вийшов з тієї розмови як з хреста знятий. Він довго кружляв по зоні, намагаючись прийняти правильне рішення. Олесь таки не написав тієї заяви, сказавши, що йому немає, в чому каятись. Так, заради правди, він зрікся своїх дітей. За якийсь час на зону почали приходити листи його дружини, з яких з’ясувалося, що хвороба була незначною, а КДБ наввипередки вирішив використати цей факт, щоб його зламати.
В Євангелії є думка, що треба йти за Христом, і якщо при цьому ти потрапляєш у ситуацію загрози – прийми це, тоді твій шлях буде за будь-яких обставин виправданим. Що власне і сталося з Олесем. Тому затямте, що людина навіть в найгірших умовах ніколи не є сама. Бог завжди простягає до нас руку, просто ми не вміємо це бачити.
Страх не залишає нас без вибору.
На одній конференції мені розповіли про випадок, який стався в нацистському таборі. Нацисти хотіли покарати трьох в’язнів, але не своїми руками. Для цього вони покликали трьох інших в’язнів, яким наказали викопати яму, вставити їх туди і засипати живцем землею. З переляку вони так і робили, але коли побачили голови, які зі сповненими очима жаху дивилися на них, то відмовилися продовжувати справу. Тоді нацисти вирішили поміняти в’язнів. І ті, які щойно були помилуваними, не вчинили так з іншими.
Так ми бачимо як в умовах страху грають емоції і моральні принципи. Перша трійка загинула, але стала по правиці Отця. Я вірю, що це оплачується. Не знаю, як склалася доля в трьох інших, але переконаний, що в них ті три закопані голови будуть постійно перед очима. Своїм вчинком вони прирекли себе на великі тортури. Тому я хочу, щоб ми пам’ятали, що в момент страху людей тягне до моральної постави чи морального падіння. Це нелегкий вибір, але він завжди є.
Звільнення від страху.
У своєму житті я досвідчив не тільки страх, а й і розкіш звільнення від нього. Я був на 3-му курсі Львівської політехніки і жив у гуртожитку. Одного дня мене викликали у КДБ, де оголосили про моє відрахування з інституту за антирадянські балачки. Я перелякався. Мені запропонували вихід як уникнути виключення – бути інформатором, закладати інших, так само як хтось це зробив на мене. На той час я не мав сили сказати «ні», а тому подумав, що зможу брехати, що нічого не чув і так, може, викручуся…
Остаточно я звільнився від страху, коли увійшов у коло дисидентів. Ми пішли у Києві до пам’ятника Тарасові Шевченкові, де поставили квіти. Невдовзі після цього мене схопили і почались допити. Один із працівників КДБ тоді сказав мені: «Хто не з нами, той проти нас». І я нарешті вперше наважився відповісти: «Добре, я буду проти вас». Я знайшов сили протистояти страху і це була несамовита розкіш. Боротьба зі страхом у людині вічна, але коли цей інстинкт стане сильнішим – тоді ти стаєш суб’єктом своєї долі.
Серія вебінарів стала можливою завдяки підтримці родини Ігнатовичів та Марти Вітер.
Занотувала Діана Мотрук.
