Блог > Резильєнтність > Колективна стійкість vs. Колективна травма. Роль лідерів у протистоянні.
23 Листопада 2024

Колективна стійкість vs. Колективна травма. Роль лідерів у протистоянні.

Лідери несуть відповідальність не лише за своє ментальне здоров’я, щодня їм доводиться мати справу із викликами, які долають підлеглі також. Де знаходити рішення? Як долати травми, що стосуються не однієї людини, а всіх у цьому радіусі взаємодії?

Інститут психічного здоровя УКУ та Всеукраїнська програма ментального здоровʼя за ініціативи Олени Зеленської “Ти як?” організували форум «Колективні стійкість, зцілення та зростання у відповідь на досвід колективної травми». Учасники події — представники різних сфер: психологи, культурологи, правозахисники, митці, освітяни, представники громадського здоровʼя та управлінці. Спільна проблема об’єднала цих людей у пошуках рішень і так в одній події було і раціональне, і емоційне, і практичне.


Захід розпочався зі Слова Надії від президента УКУ, владики Бориса Ґудзяка:

“Священнослужителі — не експерти з ментального здоров’я, але ми покликані бути душпастирами.Терапія у поєднанні з нашою роботою дає відчутно кращі результати.

Ми рухаємось. Ми почали дізнавати проблему, почали менше боятись, почали менше стигматизувати і відвертати погляд, але перед нами ще далека дорога.

Це відбувається, у тому числі тому, що багато чого в антропології є розділено — є спеціалісти до здоров’я тіла, є ті, хто працюють психічною складовою, але на жаль, дуже часто питання людського духу не входить в дискусії.

Навіть в Церкві є така тенденція, що помітивши у людини ментальну проблему, ніхто не береться її вирішувати, перекладаючи відповідальність на лікарів. Друга крайність — це коли ми думаємо, що можемо все полагодити тільки таїнствами, благословенням і молитвою.

І нарешті зараз ми починаємо взаємно відкривати сфери відповідальності. І медицина, і релігія згідні у тому, що людина, яка є в мережі добрих стосунків і відчуває любов — процвітає, має резильєнтність і стійкість. Вона може тоді витримати багато випробувань.

Це Україна сьогодні. Ми показали і пережили інше, ніж те, чого очікував від нас весь світ:

  1. Солідарність.
  2. Субсидіарність.
  3. Гідність.
  4. Спільне добро.

Ці 4 елементи становлять основу католицької соціальної доктрини. Українці, що виходили на майдани впродовж історії незалежності — це люди, які були свідомо чи несвідомо сформовані на цих цінностях і це вплинуло на всю країну. Це не є щось конфесійне, це є глибоко людське.

Ми покликані жити далі. І в цьому університеті ви можете запитати у будь-якого студента, що йому тут найбільше подобається — 9 з 10 людей дадуть відповідь: «Спільнота».

Моя велика надія, щоб у нашому суспільстві, зокрема сьогодні, комунікатори — ті, хто творить смисли, публічні інтелектуали, допомагали нам всім відкривати очі на реальність і усвідомлювати, що лише з цілісним підходом до людини ми зможемо створити резильєнтність і уникнути тріщин у провалля.”


Продовженням думки про те, на чому будується резильєнтність нації став виступ першої леді України Олени Зеленської:

Стійкість не можна вколоти, як вакцину, або видати всім, як пігулку. Але стійкість можна розвинути, підтримувати, «прокачувати». Стійка нація починається з конкретної людини. Тому наше завдання — створити умови для її розвитку, для реалізації всіх потенційних талантів і можливостей. Послуги мають дійти до кожного українця, до кожної громади. Важливо не просто створювати сервіси, а й інвестувати в просвіту, долати стигму. Щоб сором чи якісь страхи не були тим барʼєром, який відділяє людину від послуги.


Серед спікерів події була також Ольга Сергієнко (лікар-психотерапевт). Вона розповідала про складові стійкості і в індивідуальному, і в колективному вимірі:

“Людині потрібне те, що в неї ніхто не зможе забрати: вдячність, мужність, свобода, щедрість…

Стійкість — це корисні короткі думки у складних ситуаціях, вміння керуватись критичним мисленням. Потрібно навчитись обирати реалістичні думки, серед тих, які виникають в нашій голові.

Стійкість — це усвідомлювати що найкращого та найважливішого я можу зробити на своєму місці зараз.

Стійкість — це вміння регулювати рівень своєї енергії — відновлюватись і підзаряджатись щоразу, коли є можливість, бо завтра може знадобитись дуже багато сил.

Стійкість — це стосунки. Плекати їх, вкладати в них час, берегти стосунки — це найважливіше. В розрізі колективного ми усі відчуваємо, як стосунок один до одного робить нас сильнішими.”


Дуже багато спікерів висловили і свої погляди на стійкість та зцілення з ракурсу їхньої сфери діяльності, та завершальний блок про зростання належав Мирославу Мариновичу та Олександрі Матвійчук.

Дисидент, публіцист та громадський діяч, Мирослав Маринович є прикладом лідерства та стійкості, тож його думки про зростання після криз є багато в чому едукаційними для нас:

З цінностями не завжди виграєш усі битви – але остаточну перемогу можна здобути лише з ними.

Світ сьогодні глобалізований, а це значить, що наш героїзм і наші моральні виразки – як на долоні. Їх видно, і рішення наші партнери приймають на основі того, щó саме потрапляє в їхнє поле зору. Героїзм захисників конвертується у щораз більшу військову, фінансову й моральну підтримку. Наша внутрішня «хробачливість», навпаки, руйнує довіру до нас і сповільнює чи спиняє підтримку.

Сьогодні замало бути важливими клітинами нового суспільного організму – треба ставати опорним його хребтом.

Отож уважно стежмо за розвитком подій, не впадаймо у відчай, не улягаймо спокусі ненависництва і простих радикальних рішень, а головне: тримаймо свої духовні антени готовими прийняти сигнали з Неба. І все буде добре – повірте!


Олександра Матвійчук — правозахисниця, що працює з людьми, які пережили злочини війни.

“Я бачу щонайменше три напрямки для зростання:

  1. Творити сенси
  2. Йти далі. Фокусуватись на травмі — небезпечно. Позиція жертви небезпечна для нас самих, бо ми не вибирали цей досвід, але ми можемо обрати рухатись.
  3. Зшивати країну. Будувати мости, шукати порозуміння.

Це складні завдання, але ми маємо на що опертися — це люди, які вціліли після усіх попередніх випробувань. Ті, хто пережив і зберіг для нас те, що тепер є нашою культурою.”

Дякуємо організаторам за таку потужну подію для лідерів та лідерок України, які готові протистояти колективним травмам, докладаючи зусиль до спільного одужання.