Розуміння «розумової пастки лідера»: особистісне зростання для керівників найвищих ланок

Автори: Jennifer Garvey Berger та Zafer Gedeon Achi

Уривок перекладено з англійської. Оригінал McKinsey&Company.

Якщо ви сильно прив’язані до того, ким ви є зараз, ви не можете розпізнати (чи навіть намагатися збагнути), ким ви можете стати згодом.

Потрапивши у розумову пастку особистості

Дослідження показують, що більшість із нас вірить у те, що ми змінили багато речей до теперішнього моменту, але уже у майбутньому не будемо змінювати нічого. Цікаво, що ми схильні так стверджувати в будь-який момент нашого життя, коли б нас про це не запитали (1*). Ми припускаємо, що наша ідентичність є сформована, а справжнім викликом є те, як залишитися релевантними у світі, що швидко розвивається. Ми можемо шукати назовні нову інформацію, яка допомагає наростити нашу експертизу, але при цьому ми схильні не заглядати всередину, щоб  зрозуміти,  як ми інтерпретуємо  те, що уже знаємо. Ми будуємо межу між людиною, що зростала та еволюціонувала (ким ми були), та розвиненою людиною, якою ми є зараз.

На жаль, ми помиляємось. Через те, що ми не думаємо про нас як тих, хто зміниться у майбутньому, ми спрямовуємо нашу енергію на проекцію (і захист) людини, якою ми стали, а не на розвиток людини, якою ми б могли стати. Ми потрапили у розумову пастку особистості.

Більшість із цього трапляється інстинктивно, приховано від нашого усвідомлення, і це відбувається постійно. Ми можемо думати, що «робимо усе, що потрібно» або що «відстоюємо себе гідно», або будь-яку іншу техніку самовиправдання, яку ми можемо вибрати для пояснення своєї поведінки, коли ми підсвідомо прагнемо керувати враженнями, які формують від нас інші люди. Цей імпульс є настільки потужним, що він часто виступає головним перемикачем, активуючи інші розумові пастки для його підтримки. Наприклад, інстинктивно стверджуючи, що ми маємо рацію, підтверджуючи це звичними розповідями, де ми фігуруємо як герої, а інші як лиходії (так звана племінна або поляризаційна поведінка), ми підсилюємо наше почуття особистого служіння, при тім відхиляючи відповідальність (2*).

«Розумові пастки: страшна четвірка»

Розумова пастка особистості підкреслює унікальну людську головоломку: ми є заручниками пастки власного его. Ми постійно прагнемо керувати враженнями інших людей про нас (щоб вони бачили людину, якою ми бачимо себе), підсвідомо захищаючи себе від шкоди. Борючись, наш мозок підсвідомо тягнеться за виправданням і допомогою, часто у вигляді чотирьох додаткових розумових пасток.

Прості історії. Наше прагнення простих історій насправді засліплює справжніми. У людей є тісний зв’язок із розповіддю. Ми обожнюємо розказувати і слухати історії, чи то біля вогнища, чи з кавою в руках. Прості і легко-зрозумілі історії є могутніми, вони допомагають суспільствам, релігіям, культурам формуватись. Це чудово, за винятком випадків, коли речі стають достатньо складними, щоби перестати вміщатись у наші звичні шаблони. Звичайна історія дає нам відчути, що ми знаємо, ким є герої та лиходії, а також що буде далі. Але насправді ми не знаємо цих речей, і наше бажання до простих історій часто веде до нещасливих закінчень у неоднозначному та невизначеному світі.

Правота. Нейрологи стверджують, що почуття впевненості є фактично емоцією, такою як любов чи гнів. І так, як інші емоційні стани, впевненість є поєднана із вірою у відсутність формальної аргументації. Коли ми віримо у те, що праві, ми перестаємо уважно слухати інших і ігноруємо інформацію, яка доводить нашу помилковість. Це не навмисна впертість; це спосіб, у який працює наш мозок. Просто те, що щось здається правильним, ще не означає, що це насправді так.

Згода. Еволюціонувавши, ми палко бажаємо згоди і ненавидимо конфлікти, щоб орієнтувати себе на думки та бажання інших (як засіб виживання). І коли ми не погоджуємось один із одним, ми переживаємо соціальний тиск, який неврологічно відрізняється від фізичного болю. Це призводить до того, що команди занадто легко приходять до згоди і відмовляються від цінних можливостей, коли зіштовхуються зі складними викликами. Іншими словами, намагання добре ладнати з іншими дослівно позбавляє нас хороших ідей.

Звісно, що ця розумова пастка також має свій зворотний бік: коли ми вирішимо, що ми не із того середовища, що інша людина, то ми, швидше за все, розділяємо і посилюємо наші відмінності, що є рівноцінно не допоміжною реакцією.

Контроль. Наше бажання контролювати глибоко пов’язане із нашим відчуттям щастя. Почуття контролю навіть змушує нас жити довше, здоровіше. Та все ж, ми жадаємо безпосереднього контролю над результатами, що є неможливим у непередбачуваному світі. Наш імпульс контролювати зводить нас на шлях спрощених і неефективних рішень, часто заснованих на односторонній владі.

Хоча ми ніколи не зможемо повністю уникнути наших розумових пасток, їх раннє усвідомлення, частково завдяки питанню про нашу особисту реакцію, може допомогти нам краще розпізнати давні інстинкти, які так погано служать нам у складному та непередбачуваному світі.

Форми мислення

На щастя, теорії розвитку дорослих людей пропонують нам карту середовища, де реалізується наш потенціал зростання. Ці теорії кажуть, що наш життєвий час на планеті не лише змінює нас фізично: він також змінює наш емоційний та психічний стан, тобто, наші форми мислення. Подібно до того, як немовля вчиться давати собі раду з життєвими викликами, коли вчиться ходити і говорити, або як маленька дитина стає здатною, щоби впоратися з труднощами життя, коли вчиться читати, так і наші форми еволюції мислення вибудовують нашу здатність впоратися з життєвими складнощами.

Академічне дослідження виділяє чотири таких етапи потенційного розвитку, або ж чотири форми мислення (3*). Ми переходимо з однієї форми в іншу поступово, нарощуючи нові форми мислення так само, як на дереві виростають нові кільця. І подібно до тих кілець, наші попередні способи логічного пояснення світу не зникають, а залишаються всередині нас, де вони можуть час від часу і мимоволі  впливати на нашу поведінку.

• Самовладний розум

Насправді, самовладний розум спостерігається у підлітків так само, як і у дорослих; це трапляється тоді, коли наш драйв розвитку перестає тягнути нас автоматично за собою і ми починаємо рухатися (або не рухатися) власними кроками. Самовладний розум – це величезна перемога над дитячим розумом, який передував йому: ця форма мислення не втрачена у магічному світі, вона здатна до логіки і аргументацій. Маючи мало можливостей (або не маючи їх взагалі), щоб володіти планами на майбутнє інших людей або розуміти абстрагування більш глибинних принципів (таких, як лояльність чи щедрість), ця форма мислення передбачає врахування лише власних потреб та поглядів.

• Соціалізований розум

Зовнішнє бачення наших дій може походити від наших взаємовідносин (родини, друзів чи колег), наших успадкованих цінностей (віра чи політична приналежність) або нашої професійної експертизи. У кожному випадку істина, яку ми сприймаємо про себе, виходить ззовні, з нашого соціального оточення – отже, із соціалізованого розуму. Для такої форми мислення є характерним те, що ми здебільшого захищаємо та проектуємо особистість, яку нам дають інші.

• Самоавторизований мозок

Ви можете зауважити відблиски самоавторизованого мозку у того, хто значною мірою керується поставленою перед собою  ціллю, хто бере на себе відповідальність за власні дії та емоції, хто допомагає вам брати відповідальність за власні вчинки, і хто може визнати та задуматися (а також перевірити та переосмислити) значення, що формують власні дії.

• Розум, який трансформується самостійно

Менше 10 відсотків дорослих людей усвідомлюють, що вони не є єдиними авторами свого життя, а натомість є і тими, хто пише, і тими, про кого пишуть. Вони мають деякий (але не повний) контроль і визнають, що життєві обставини формують їх настільки, наскільки вони формують ці ж обставини. Вони – джазові музиканти, які разом з іншими відтворюють короткі повторювані ноти, а не вірять, що життя можна репетирувати та робити досконалим. Ця форма мислення називається само-трансформованим розумом, бо коли ми свідомі цього, ми шукаємо – і насолоджуємось – наступним, що може поставити під сумнів наші глибоко захищені системи переконань. Ми прагнемо витрачати менше часу на створення та захист певної версії себе, і більше часу, дозволяючи життю перетворювати нас.

Три питання, які допоможуть вам розвиватись

• Чому я вірю у те, у що я вірю? 

Ми часто плутаємо наші переконання із істиною і рідко ставимо під сумнів, як ми їх дотримуємось. Щоб розбити цю закономірність, перестаньте шукати доказів, що підтверджують ваші переконання, і замість цього спробуйте шукати їх джерела. Чи переконання сформувалися під впливом зовнішніх джерел у соціалізований спосіб? Чи ви сформували їх самостійно, спираючись на власні принципи чи цінності? Дослідивши свою систему переконань, ви можете перенести ваші пристосування до теперішньої форми мислення. Наприклад, ви можете усвідомити, що ваше переконання у те, що лояльність є найважливішою, було успадковано від вашого батька соціалізованим шляхом, бо саме лояльність мала найбільше значення для нього.

• Як я можу помилятися? 

Це питання призначене не для того, щоб зробити ваші переконання куленепробивними, але швидше для того, щоб розкрити їх, щоб ви усвідомили інші шляхи пізнання світу, які можуть бути корисними для вас – і можуть бути такими ж правдивими, як ваше власне бачення. Наприклад, якщо ви ставите під сумнів вашу соціалізовану точку зору щодо лояльності, ви можете побачити, як лояльність зовнішній справі може засліпити вас чи інших людей та зумовити помилки, які врешті-решт зашкодять цій же справі. Дискомфорт, який ви відчуваєте у цьому процесі ( «Я не можу помилятися!»), означає, що ви на правильному шляху. Продовжуйте у цьому ж напрямку! Така практика створює психологічну гнучкість і відкриває нам нові можливості. Це питання, якщо використане у правильному напрямку, – високоенергетичний пакунок  розвитку доброчесності.

• Ким я хочу бути згодом?

Це питання є сигнальним знаком відстані для всіх нас. Ми часто роздумовуємо над тим, що ми хочемо робити у майбутньому або як ми хочемо, щоб наша кар’єра рухалась далі, але рідко беремо до уваги те, ким ми будемо згодом. Чи будемо ми реагувати меншою мірою? Чи будемо ми мати більший кругозір? Чи будемо ми менш орієнтованими на наші досягнення? Якщо у нас є розуміння цієї нової людини, до якої ми виростаємо, нам буде легше виявити (і уникнути) розумової пастки ідентичності і продовжувати рухатись нашим шляхом розвитку із грацією.

Наш світ змінюється швидше, аніж наша біологія може пристосуватись. Розумові пастки, які колись допомагали мінімізувати хвилювання від давніх викликів, не допомагають вирішувати сучасні проблеми. На щастя, наш розум може розвиватися швидше, ніж наші геноми, і їх можна цілеспрямовано розвивати через практику. Наш рефлекс захищати власне его ніколи не залишає нас, але, задаючи собі різноманітні питання, ми можемо виявити (і відслідкувати) шлях розвитку, який збагачує нас як людей і в кінцевому рахунку приносить користь нашим командам, організаціям і навіть світу.

І ні хвилини передчасно. Деякі організаційні, екологічні та геополітичні проблеми, які стоять перед нами, відображають найбільші та найскладніші виклики, з якими коли-небудь стикалося людство.

1* – Дослідження послідовно виявляють, що люди не вірять, що впродовж наступного десятиліття вони зміняться настільки сильно, наскільки вони змінились у попередньому десятилітті. Автори Quoidbach, Gilbert, та Wilson підсумовують: «І підлітки, і дідусі та бабусі вважають, що темп особистих змін уповільнився дуже сильно і що нещодавно вони стали людьми, якими і залишаться. Схоже, історія завжди завершується сьогодні». Для більшої інформації, див. Jordi Quoidbach, Daniel T. Gilbert, та Timothy D. Wilson, “The end of history illusion,” Наука, Січень 2013, Випуск 339, № 6115, сс. 96–8.

2* – див. також Jennifer Garvey Berger, Unlocking Leadership Mindtraps: How to Thrive in Complexity, Stanford, CA: Stanford University Press, 2019.

3* – до прикладу, див. Jennifer Garvey Berger, Changing on the Job: Developing Leaders for a Complex World, Stanford, CA: Stanford University Press, 2012; and Robert Kegan, In Over Our Heads: The Mental Demands of Modern Life, Cambridge, MA: Harvard University Press, 1994.